Мольєр (1622-1673) — творець класичної комедії, великий комедіограф. Він був наділений багатьма талантами й відомий не лише як письменник, а й як актор, як творець так званого театру Мольєра. Він затвердив на театральній сцені Франції школу акторської майстерності, яку згодом стали називати школою Мольєра, а найбільший французький театр «Комеді Франсез» і понині називають Будинком Мольєра.

Творчість Мольєра пов’язана із класицизмом, однак художній світ його комедій багатший й ширший від тих норм, які були встановлені цим літературним напрямком. Мольєр не боявся їх порушувати. У своїй творчості він дотримувався правил, установлених їм самим. «Люди повинні бути представлені в комедії такими, які вони насправді, щоб у дійових особах її можна було б впізнати сучасне наше суспільство», — говорив Мольєр. Якщо правила допомагають створити таку комедію, то їх потрібно дотримувати, якщо ні — «не будемо звертати на них уваги». Творчість Мольєра пов’язана з демократичними й прогресивними ідеями його доби. «Мольєр чи не найвсенародніший і тому прекрасний художник нового часу», — писав Л. Н. Толстой.

Мольєр народився 15 січня 1622 року в Парижі в заможній буржуазній родині, яка кілька століть займалася ремеслом оббивальників-драпірувальників. Батько Мольєра, Жан Поклен, був придворним оббивальником і камердинером короля, в обов’язки якого входило стежити за королівським ліжком та іншими меблями. Мати Мольєра, Марія Крессе, походила з родини заможних освічених паризьких буржуа де Крессе, серед членів якої було кілька музикантів.

Батько бачив у Жан-Батістові спадкоємця свого ремесла. Але хлопчик ще з дитинства закохався в театр. Дід Мольєра, Луї де Крессе, часто водив онука на вистави паризького театру «Бургундський дім». Тоді на його сцені ставили блискучі трагедії П’єра Корнеля, творця класичних взірців французької трагедії. Син оббивальника уявив себе на сцені в шатах трагічного героя. Свою мрію хлопець приховував від рідні, адже акторів, яких тоді називали комедіантами, вважали найнікчемнішими людьми. Актори були прокляті церквою, їх не дозволяли ховати за християнським обрядом, якщо перед смертю вони не відмовилися від свого заняття.

У 10 років Жан-Батіст втратив свою любу матусю. Поклен-батько, користуючись своїми придворними зв’язками, помістив сина у привілейований навчальний заклад — Клермон-колеж (пізніше — ліцей Людовіка Великого) у Парижі, в якому навчалися діти знаті та заможних буржуа. Вже на шкільній лаві майбутній драматург ознайомився з давньогрецькими комедіями, зацікавився працями античних філософів і навіть сам переклав французькою мовою поему римського поета Лукреція «Про природу речей». Під час навчання в колежі хлопець познайомився й потоваришував з відомим на весь Париж дуелянтом й автором сатиричних романів Сірано де Бержераком. Разом вони навіть написали комедію «Осміяний педант». Після закінчення колежу юнак студіював філософію, беручи уроки у видатного французького філософа П’єра Гассенді. Три роки Жан-Батіст вивчає юриспруденцію в Орлеанському університеті та в 1641 р. складає іспит на звання ліценціата прав.

Але юридична кар’єра приваблювала юнака не більше, ніж батьківське ремесло, і в 1643 р. Жан-Батіст Поклен втілює в життя свою потаємну мрію — він стає актором. Разом з родиною Бежар майбутній комедіограф створює «Блискучий театр». Тоді ж, щоб не ганьбити батьківське ім’я, він обирає собі сценічний псевдонім Мольєр. Трупа, що складалася з 9 акторів, серед яких була й Мадлен Бежар, партнерка по сцені та подруга по життю, почала давати вистави в Парижі. Однак на «Блискучий театр» чекала зовсім не блискуча доля. Суперничати з багатими великими театрами молода трупа була не в змозі. Бракувало коштів і талановитих п’єс, які могли б привернути увагу публіки. Мольєр неодноразово влізав у борги і навіть сидів у борговій в’язниці. Невдовзі «Блискучий театр» довелося закрити. Мольєр вирішив покинути Париж і з рештками трупи шукати щастя у провінції. Там вони приєдналися до трупи мандрівних акторів Дюфрена. Пізніше Мольєр сам очолив трупу, яка гастролювала в містах і замках Нормандії, Бретані, Пуату, Гасконі й Лангедоку довгих дванадцять років (1646- 1658). Ці роки стали для майбутнього драматурга справжньою школою життя, багатим джерелом досвіду.

Бідність репертуару спонукала Мольєра взятися за перо. Спочатку це були одноактні п’єси, фарси «Закоханий лікар» і «Ревнощі Барбуйє», а також комедія «Вітрогон». Поступово трупа зажила популярності, вона вже могла виступати у великих містах. Якось Мольєр зустрівся в Лангедоці зі своїм колишнім товаришем по Клермон-колежу принцом Конті, який відчув геніальність Мольєра. Він відрекомендував його братові короля принцу Філіппу Орлеанському, і 24 жовтня 1658 трупа Мольєра дебютувала в Луврі у присутності короля Людовіка XIV. Вона зіграла перед королем комедію Мольєра «Закоханий лікар», написану в дусі італійської комедії масок. П’єса викликала фурор. Король залишив трупу, яка отримала назву «Трупа Монсеньйора¹», у Парижі, віддав їй приміщення театру Пті-Бурбон у Луврі, виділив Мольєру щорічний пенсіон у 1500 ліврів. Відтепер Мольєр користуватиметься прихильністю молодого Людовика XIV. Король вважатиме його веселуном, дотепником, майстром розваг, але аж ніяк не грізним сатириком, який підніме на кпини привілейовані верстви суспільства й похитне авторитет церкви.

У 1659 р. Мольєр ставить одноактну комедію «Смішні манірниці», спрямовану проти модної тоді «преціозності», тобто уявної вишуканості в мистецтві та в житті. Комедія мала величезний успіх, але водночас породила чимало ворогів у вищих колах, які вирішили помститися драматургу. Під приводом розширення Лувру театр Пті-Бурбон руйнують, актори опиняються на вулиці, не встигши навіть врятувати костюми й декорації. Король, протегуючи Мольєру, надав трупі нове приміщення — залу в палаці Пале-Рояль. У цьому приміщенні Мольєр буде працювати до кінця свого життя.

У 1662 р. Мольєр одружився з Армандою Бежар, молодшою сестрою Мадлен. Хрещеним батьком їхнього первістка, якого назвали Людовіком, став король Франції. Це викликало заздрість до драматурга. Число недоброзичливців Мольєра зросло з появою його нових комедій — «Школа чоловіків» (1661) і «Школа дружин» (1662). Однак справжні баталії були ще попереду.

На 1664-1670 роки припадає найвищий розквіт творчості видатного драматурга. Саме в цей час він створює свої кращі комедії: «Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп», «Скупий», «Міщанин-шляхтич».

Комедія «Тартюф, або Лицемір» (1664) завдала нищівного удару католицькій церкві. Прем’єра вистави відбулась у 1664 році під час грандіозного свята, що було влаштовано королем на честь своєї дружини й матері. Королю комедія сподобалася, адже він побоювався посилення влади церкви. Але Анна Австрійська, ревна католичка, була глибоко обурена сатирою. А церковники забажали, щоб автора спалили на вогнищі за неповагу до церкви.

Сила цієї комедії полягала не лише в тому, що Мольєр створив сатиру на хитрого й жадібного ченця. Розуміючи, що церква всесильна, він не побоявся заявити привселюдно, що влада ця злочинна, оскільки церковна мораль брехлива й не можна іменем бога прикривати вчинки негідника.

Комедію заборонили, але Мольєр продовжував працювати над нею. Щоб урятувати п’єсу, Мольєр зняв з Тартюфа його духовний сан, залишивши його просто святенником і ханжею, зробив деякі пом’якшуючі переробки й навіть замінив назву п’єси на «Ошуканець». Комедія із тріумфом почала своє нове сценічне життя й знову була заборонена. Заборона була знята лише в 1669 г., після смерті королеви-матері, коли Людовик XIV, улещений новою розв’язкою п’єси, у якій Тартюфа викриває сам король, дозволив нарешті комедію до постановки.

В 1665 г. Мольєр поставив на сцені паризького театру свою другу велику комедію — «Дон Жуан, або Кам’яний гість». Дон Жуан Мольєра — це переконаний безбожник і розпусник, який творить зло, відчуваючи при цьому свою повну безкарність. На довершення всього він вирішує діяти за прикладом святенників за допомогою лицемірства й переконаний, що має рацію. Ця єзуїтська мораль накликає на нього небесну кару, і він провалюється в пекло. Для Мольєра цей фінал був слушною відплатою аристократам.

Через рік, в 1666 г., Мольєр створює свою третю велику комедію — «Мізантроп», у якій зображує конфлікт чесної, безкомпромісної людини Альцеста з придворним товариством. Шляхетне обурення оточуючими його обманом і фальшю, примушує гуманіста Альцеста оголосити себе мізантропом, тобто людиноненависником. Невдаха, трагічно самотній в обстановці інтриг і пустопорожньої салонної культури, Альцест у той же час смішний, адже даремно проголошує в аристократичних салонах свої правдиві промови.

Мольєр, будучи прекрасним комедійним актором, до останнього дня свого життя грав головні ролі у своїх п’єсах. У 1673 р. Мольєр поставив свою останню комедію «Хворий, та й годі». У день четвертої вистави цієї комедії Мольєр, хворий на туберкульоз легень, раптом почувся надзвичайно погано. Глядачі, які кохалися у грі Мольєра, подумали, що актор так талановито передає стан удаваного хворого. Ще на сцені в Мольєра пішла горлом кров. На руках його колеги доправили його додому. У той же день, 17 лютого, 1673 р., великий драматург помер.

Мольєр був страшний для церкви й після своєї смерті. Церковна влада відмовилась поховати драматурга за християнським обрядом, адже він не покаявся і не відмовився від свого «ганебного» заняття комедіанта. Тільки після втручання короля Людовіка XIV тіло Мольєра було поховане 21 лютого на цвинтарі Св. Жозефа за церковною огорожею, там, де ховали самовбивць і нехрещених дітей. У 1817 р. його останки були перенесені на кладовище Пер-Лашез.

Мольєр, якого люто ненавиділа католицька церква, сьогодні складає славу французького народу. Колись Французька академія пропонувала Мольєрові стать її членом за умови, що він припинить виступати на сцені. Мольєр завжди відмовлявся. Після його смерті в Академії поставили його бюст з надписом: «Для його слави нічого не потрібно, але для нашої слави потрібен він».

Указом короля мольєрівська трупа була об’єднана з трупою «Бургундського дому», внаслідок чого з явився театр «Комеді Франсез» — «дім Мольєра», як його й досі називають французи.

У своїй комедії «Міщанин-шляхтич» (1670) Мольєр змалював яскравий сатиричний образ багатого буржуа Журдена, який схиляється перед дворянством, мріє потрапити в аристократичне середовище. Сорок років він жив у своєму світі й не знав ніяких суперечностей. Цей світ був гармонійним, тому що всі в ньому були на своїх місцях. Журден був достатньо розумним, по-буржуазному кмітливим. Прагнення героя потрапити у світ дворян руйнує гармонійний сімейний порядок. Він намагається вдягатися в дворянське вбрання, наймає для себе вчителів музики, танців, фехтування й філософії. Втративши рештки гідності, Журден не хоче зізнаватися в тому, що батько його був купцем. Він заводить дружбу з дворянами і, що найсмішніше, намагається розігрувати роль галантного кавалера дами-аристократки. Примхи Журдена загрожують негараздами його родині: свою доньку Люсіль він хоче видати за маркіза й відмовляє чоловікові, якого вона любить, лише тому, що той не є дворянином. Тільки дотепність і кмітливість допомагає закоханим подолати цю перепону.

Комізм головного героя зовні ніби полягає у його невігластві й недолугому наслідуванні чужорідної культури: смішним є його кумедне вбрані капелюх, який він одягає для занять танцями на нічний ковпак, його наїв міркування під час уроків. Так, із великим подивом він дізнається, що сорок років розмовляє прозою. Мольєр підкреслює його комічний образ ворони в павиному пір’ї. Однак ідейний зміст комедії значно глибший. Видатний народний письменник висміює ідейне підкорення буржуазії дворянству, її компроміс із ним. Журден викликає і веселий сміх, і сміх сатиричним відтінком осуду. Чітко вимальовується порожнеча й нікчемність тієї культури, до якої прагне долучитися Журден. Особливо яскраво це виражено в беззмістовних схоластичних промовах учителя філософії, утому карикатурно помпезному стилі, який він намагається нав’язати Журденові, пишучи з ним любовну записку.

Аристократ Дорант зображений як паразит і морально непорядна людина, яка обдурює довірливого буржуа. Він доходить до відвертого шахрайства, коли бере в Журдена гроші на подарунок його «дамі серця» і вручає їй подарунок від свого імені.

Різноманітними є людські характери, представлені в комедії. Безглуздим вигадкам Журдена протиставлена буржуазна тверезість і здоровий глузд його дружини, пані Журден. Однак, обурюючись плазуванням чоловіка перед культурою світського товариства, вона сама є далекою від будь-яких культурних інтересів. Весь її світ обмежується колом прозових домашніх справ. Здорове начало проявляється в неї у бажанні допомогти щастю дочки і в контакті з розумною служницею — людиною з народу.

Весела, життєрадісна Ніколь критично ставиться до упереджень свого господаря. Вона прагне захистити кохання його дочки від батьківського свавілля. Важливу роль відіграють у п’єсі двоє слуг— вона і Ков’єль, дотепний веселун, лакей Клеонта, нареченого Люсіль. Вони вносять у комедію життєрадісний тон. Тему кохання і суперечок Ніколя і Ков’єля Мольєр перетворює в кумедну паралель до взаємовідносин їхніх господарів. Розв’язкою стають два весілля.

Для того щоб домогтися дозволу Журдена на шлюб з Люсіль, шляхетний Клеонт видає себе за сина турецького султана, а пані Журден і Люсіль допомагають йому в цьому обмані. Обман вдався, але в кінцевому рахунку перемагає Журден, тому що він змусив чесних людей, своїх рідних і слуг всупереч їхній чесності й порядності вдатися до обману. На жаль, під впливом журденів світ змінюється. Це світ буржуазної обмеженості, світ, де панують гроші.

Мольєр спрямовує свій сатиричний сміх і проти таких буржуа, як Журден, і проти таких аристократів, як Дорант і Дорімена. Сам автор виходить із позицій моралі, яка видається йому загальнолюдською, природною. Але він сам показує, наскільки ця мораль не притаманна верхівці суспільства та буржуазії, що вступила в боротьбу за владу.

Мольєр проявив себе майстром комедійної інтриги, надавши багаті можливості для створення веселої та яскравої вистави. Вдало введений у п’єсу балет. Це не просто танцювальний номер, а органічна частина розвитку комедійної дії, якоюсь мірою умовної, театральної. Не слід забувати, що це — комедія класицизму, а не побутова комедія, і все в ній розвивається за законами саме цього жанру. Дотепними є репліки, якими обмінюються герої вистави, особливо в тих сценах, де виступає Журден. Деякі репліки увійшли в повсякденне мовлення, стали крилатими висловами.

Мольєр увійшов у історію світового театру як один із найбільш видатних комедіографів. Майстерність його є багатогранною, і в усіх країнах світу театри не перестають звертатися до його творчої спадщини.

_____________________________________________________

¹ Монсеньйор — офіційний титул принца Філіпа Орлеанського, брата короля Людовіка XIV.