Чарльз Діккенс (1812-1870) — англійський письменник, один із найпопулярніших романістів вікторіанської епохи.
Деякі критики називали Діккенса майстром прози та хвалили за численних унікальних персонажів і яскраве зображення суспільства, інші ж звинувачували його в надмірній сентиментальності, незвичайних подіях та гротескних образах. Популярність творів Діккенса завжди була дуже високою, вони ніколи не припиняли видаватися. Багато з романів Діккенса вперше з’явилися як популярні на той час періодичні видання, крім того, Діккенс часто писав твори частинами, що задавало їм певний ритм, у якому сюжет був розбитий на частково незалежні епізоди, із розв’язкою на початку кожної нової частини. Твори Діккенса пронизані дотепністю, що вплинула на оригінальність національного характеру й образу мислення, відомого у світі як «англійський гумор».
Чарльз Діккенс народився в передмісті Портсмута Лендпорті в незаможній родині. Коли Чарльзу було три роки, родина перебралася до Лондона. Дитячі роки майбутнього письменника, схоже, були ідилічними, проте він уважав себе «малим не особливо доглянутим хлопчиком». Він проводив багато часу на вулиці, але також жадібно читав, особливо крутійські романи Тобіаса Смолетта та Генрі Філдінга. Пізніше він пригадував, що мав хорошу, ледь не фотографічну пам’ять, що прислужилося йому в подальшій роботі письменника. Батько певний час працював клерком в офісі королівського флоту, завдяки чому Чарльз провів кілька років у приватній школі Вільяма Джайлса в Четемі.
Спокійне життя раптово закінчилося, коли Джон Діккенс, батько Чарльза, вліз у борги й був ув’язнений у борговій в’язниці Маршалсі в Саутворку. Незабаром до нього змушена була приєднатися вся родина, крім Чарльза, якого взяла до себе, у Кемден-Таун приятелька родини Елізабет Ройленс.
У неділю Чарльз із сестрою Фанні, яку відпускали з Королівської академії музики, відвідували своїх батьків у в’язниці. Згодом у в’язниці відбувалася основна дія роману «Крихітка Дорріт». Щоб заплатити за проживання й харчі, а також допомогти родині, Чарльз почав працювати на складі вакси Воррена. Він заробляв шість шилінгів на тиждень, 10 годин на день наклеюючи етикетки. Виснажливі, й часто навіть жорстокі, умови праці глибоко закарбувалися в душі Діккенса й вплинули на його прозу, створивши основу інтересу до соціально-економічних реформ, особливо реформ умов праці, важкість яких, як він був переконаний, несправедливо лягали тягарем на плечі бідняків.
Джон Діккенс провів у борговій в’язниці тільки кілька місяців. Померла його бабуся, Елізабет Діккенс, і залишила йому в спадок 450 фунтів стерлінгів. Очікуючи спадку, Джон Діккенс домовився із кредиторами про виплати, разом із родиною вийшов на волю й переїхав до пані Ройленс.
Утім, мати Чарльза Діккенса не квапилася відкликати його з роботи на виробництві вакси. Невдоволення власним становищем і умовами, в яких доводилося жити робітничому класу, стало згодом однією з основних тем творів Діккенса. Саме про ці невеселі часи він писав у найбільш автобіографічному романі «Девід Копперфільд»: «Жодна людина не порадила мені, не наставила, не підбадьорила, не втішила, не допомогла, не підтримала, жодна, кого я міг би пригадати, коли, сподіваюся, піду на небо!» Усе ж Діккенс продовжив навчання у Веллінгтонській домашній академії, яка не була доброю школою. Діккенс згадував, що навчання було там абияке, дисципліна погана, час від часу назовні проривалася садистська грубість керівника школи, й, загалом, панувала атмосфера запущеності, що знайшло згодом своє відображення в описі школи містера Крікла в «Девіді Копперфільді».
Після школи, з травня 1827 р., Діккенс почав працювати молодшим клерком в адвокатській конторі Елліса й Блекмора. Потім, вивчивши систему скоропису Герні, він покинув роботу й став вільнонайманим репортером. Його далекий родич, Томас Карлтон, був вільнонайманим репортером у Докторс-Коммонс, тому Діккенс впродовж майже чотирьох років міг використовувати його акредитацію й писати репортажі про судові справи. За цей час він набрався досвіду, який згодом використав у романах «Ніколас Ніклбі», «Домбі й син», а особливо в романі «Холодний дім». Яскраве зображення крутійства й бюрократизму правничої системи багато в чому прислужилося Діккенсу для пропаганди поглядів, пов’язаних, зокрема, з важкою ношею бідняка, якого обставини змусили вдатися до «послуг закону».
Перше оповідання Діккенса «Обід в Тополиній алеї» вийшло в лондонському «Мантлі Мегезін» у 1833. Наступного року він винайняв кімнату в Фернівалс-Інні та став політичним журналістом, друкуючи в «Морнінг Кронікл» репортажі про парламентські дебати та звіти про виборчі кампанії, для чого йому доводилося подорожувати Англією. Репортажі та нариси із журналів склали основу збірки «Нариси Боза», надрукованої в 1836 р. У березні 1836 почався друк «Записок Піквікського клубу» у вигляді періодичних фейлетонів. Співпраця з журналами продовжувалася все його життя.
У 1836 Діккенс згодився на пропозицію стати редактором журналу «Бентліз Місселлені» й обіймав цю посаду три роки, доки не розсварився з власником. Тим часом Діккенс написав «Пригоди Олівера Твіста» (1837-1839), «Ніколас Ніклбі» (1838-1839), «Крамницю старожитностей» та «Барнабі Радж» як частину «Годинника містера Гамфрі» (1840-1841). Усі ці твори спочатку виходили щомісячними випусками, а потім — окремими книгами.
2 квітня 1836 Діккенс побрався з Кетрін Томсон Хогарт, донькою Джорджа Хогарта, редактора «Івнінг Кронікл». У них народилося десять дітей: Чарльз, Мері, Кейт, Волтер, Франсіс, Альфред, Сідні, Генрі, Дора та Едвард.
У 1842 Діккенс із дружиною здійснили першу подорож до СІЛА та Канади. Він відвідав Білий дім, зустрівшись із президентом Джоном Тайлером. Мандрівка описана в «Американських нарисах», а також у деяких епізодах «Мартіна Чаззлвіта». У «Нариси» Діккенс помістив нищівну критику рабства, наводячи очевидні свідчення жорстокості.
Твори Діккенса залишалися популярними, особливо «Різдвяна пісня», написана в 1843 р. впродовж кількох тижнів, щоб оплатити витрати, пов’язані з п’ятою вагітністю дружини. Родина Діккенсів здійснила короткі мандрівки до Італії в 1844 р. та Швейцарії в 1846 р. Потім продовжувалися успішні публікації: «Домбі й син» у 1848 р., «Девід Копперфільд» у 1849-1850 рр.
У 1851 Діккенс написав роман «Холодний дім», виданий у 1852-1853 рр.
Улітку 1868 р. Діккенс розпочав серію перших публічних читань своїх творів у Лондоні. Після десятиденного відпочинку він вирушив у виснажливий амбіційний тур усією Англією, Шотландією та Ірландією. Тур тривав 3 місяці, письменник здійснив 87 читань, іноді двічі на день.
Незабаром були опубліковані дві книги, які можна вважати центральними в творчості Діккенса: «Повість двох міст» та «Великі сподівання». Романи мали гучний успіх.
У 1868 та 1869 роках Діккенс провів низку «прощальних читань» в Англії, Шотландії та Ірландії. 22 квітня 1869 він звалився у Престоні, Ланкашир, з ознаками інсульту. Подальші читання в провінції було скасовано, й, трохи оклигавши, він почав працювати над останнім романом «Таємниця Едвіна Друда».
Коли проблеми зі здоров’ям минули й Діккенс набрався сил, він, заручившись згодою лікаря, організував останню серію читань з метою хоча б частково відшкодувати спонсорам витрати, яких вони зазнали через його недугу. Почуваючись на ту пору вже зле, він прочитав «Різдвяну історію» та витяг із «Записок Піквікського клубу». 2 травня він з’явився на банкеті в Королівській академії, де серед гостей були принц та принцеса Уельські. Діккенс виголосив спіч, особливо згадавши померлого друга, ілюстратора Деніела Маклізеля.
8 червня 1870 р. Дікенс переніс ще один інсульт. Це сталося вдома після цілоденної роботи над «Едвіном Друдом». Наступного дня, 9 червня, письменник помер, не приходячи до тями. Незважаючи на його власне бажання бути похованим у Рочестерському соборі, Діккенса поховали в Кутку поетів Вестмінстерського абатства. Під час похорону присутнім роздали епітафію зі словами: «На пам’ять про Чарльза Діккенса (найпопулярнішого письменника Англії), який помер у власній оселі, Гайгем, поблизу від Рочестера, Кент, 9 червня 1870 у віці 58 років. Він співчував бідним, знедоленим і пригнобленим; і зі смертю один із найвизначніших письменників Англії втрачений для світу». Стверджують, що останніми словами Діккенса були слова: «Будьте природними, діти. Для письменника природним є виконання всіх правил мистецтва».
У своєму заповіті Діккенс зазначив, щоб на його честь не споруджували жодного меморіалу. Єдиний бронзовий пам’ятник натуральної величини, відлитий у 1891 р. Френсісом Едвіном Елвеллом, стоїть у Кларк-парку в місті Спрюс-Гілл, Пенсільванія, СІЛА.
Дослідники англійської літератури стверджують, що жоден з англійських письменників не мав такої слави за життя, як Чарльз Діккенс. Секрет його популярності в тому, що Діккенс гостро відчував зміни в житті Англії, був виразником сподівань і прагнень тисяч людей. Його біографія знайшла відображення в сюжетах романів. Діккенсові змалечку довелося самостійно заробляти гроші, працювати на фабриці, клерком, репортером у суді і парламенті.
Як репортер він відображає події і намагається зрозуміти причини того, що відбувається. Діккенс уважав, що ставлення суспільства до дитини показує боротьбу добра і зла у ній. Тому тема дитинства — одна з головних у його творчості.
Роман «Пригоди Олівера Твіста» (1838) — перший «роман-виховання», жанр, до якого Діккенс неодноразово звертався. Структура цих творів схожа: дитину, яку кинули напризволяще батьки, переслідують родичі, що полюють за спадщиною. Завдяки дивному збігу обставин герой виривається з тенет злиднів, отримує спадщину, а разом із нею і визнання у суспільстві.
«Пригоди Олівера Твіста» — це глибоко сумна книга, хоча гумор (а деколи і сарказм) не покидає письменника у зображені героїв роману. «Пригоди Олівера Твіста» — життєпис, у якому автор звертається до проблеми людини та суспільства. Головному герою роману доводиться пройти через безліч випробувань, стикнутися з жорстокістю та несправедливістю дорослого світу.
У передмові до одного з видань роману «Олівер Твіст» Діккенс писав, що головним завдання цього твору є зображення «суворої правди», життя суспільних низів: волоцюг та злочинців. Він дотримується правдивості у зображенні усієї огидності реального неприкрашеного світу, з яким йому довелося стикнутися ще дитиною.
Маленький Олівер немовлям потрапив у робітний будинок (у народі їх називали «бастилії для бідних»), виріс у сирітському притулку, а у десять років потрапив до трунаря, учнем, точніше плакальником. Можна сказати, що хлопчині пощастило, тому що він міг би стати сажотрусом — на цій роботі особливо цінувались хлопчики-недоростки, які могли пролізти у вузькі димарі. На те, що діти могли там задихнутись, звичайно ніхто не зважав. Потім волею долі Олівер потрапляє до Лондона, де знаходить пристановище у групі злочинців. І саме тут його навчають «професії» злодія.
Діккенс правдиво малює два світи Англії 1830-х років, в яких випадає жити чи вірніше, гинути маленькому Оліверу, — робітний дім, в якому здійснює безсердечне керівництво наглядач і лицемірні попечителі, і лондонське дно, світ злодіїв і повій. Діккенс прагнув показати читачам, а особливо молоді, що цей світ — нестерпний і жалюгідний, у цьому світі, де не дозволялося використовувати працю дівчаток молодших шести років, де час роботи дітей зменшився від дванадцяти до восьми годин на день, немає романтики.
Світлому образу наївної беззахисної дитини протиставляється глобальне суспільне зло та жорстокість дорослих злочинців, які належать до різних прошарків суспільства. Це містер і місіс Бамбл — бездушні і корисливі наглядачі робітного дому, Сайкс та Фейгін — злодії, представники міського дна, і Монкс — блискучий аристократ, який докладає усіх зусиль, щоб зіпсувати і занапастити душу маленького конкурента на спадщину.
Грубий і жорстокий злодій Сайкс, хитрий і підступний власник нічліжки Фейгін мерзенні і непривабливі рівною мірою. Злодійка Ненсі ще має у душі промінець добра, і їй жаль маленького Олівера. Вона прагне врятувати його, попередити про напад, за що її вбивають. Смерть Сайкса під час поліцейської облави, смерть Фейгіна на шибениці, їх душевні муки перед смертю —- закономірний кінець темного та страшного життя.
Тим болісніше читач сприймає усі трагічні перипетії життя Олівера, коли усвідомлює, що паралельно існує світ ситих обивателів, добробуту яких загрожують зазіхання таких, як Сайкс та його помічники. Добропорядним англійцям немає діла до страждань маленького сироти, з яким не відомо що могло б статись, якби не збіг обставин і щасливий порятунок.
Але сказавши правду про злодійський світ і про бідність народу, яка змушує дітей жити в жахливих нічліжках, Діккенс створює ідеалізований образ маленького Олівера. Це безмежно чиста і добра істота, ангелоподібне хлоп’я. Ще більш далекими від життя є образи добрих аристократів (містер Бранлоу та Роз Мейлі), котрі допомагають Оліверу. Саме завдяки їм хлопчик отримує чималий спадок та дізнається про своє походження. Олівер винагороджений за свої чесноти цілком відповідно до уявлень про щастя звичайного англійця: багатство, високе суспільне становище, хороша освіта, увага оточуючих тощо.
Кінець роману, як і чіткий поділ героїв на «добрих» і «поганих», також є традиційним для творчості письменника 1830-40-х років: позитивні герої нарешті отримали довгоочікуване та заслужене щастя, негативні — покарані. Світом править Добро, Справедливість торжествує...
|