Розвиток літератури невід’ємний від розвитку суспільства. Література на межі ХІХ-ХХ століть була тісно пов’язана з усіма перипетіями свого часу. Складністю та суперечливістю історичної доби зумовлені своєрідність і розмаїття світового літературного процесу.

З числа найбільш прикметних рис, що формували «обличчя» людської цивілізації у першій пол. XX ст., можна виділити:

У сфері соціально-політичного розвитку:

1) активізація національно-визвольного руху в країнах Європи, Америки, Азії та Африки;

2) падіння великих європейських імперій та монархій;

3) ствердження соціалістичної і комуністичної ідеології;

4) загострення соціально-політичних суперечностей між провідними державами світу, боротьба за перерозподіл сфер політичного впливу;

5) кількісне зростання і різка поляризація політичних партій та рухів за ознакою їх демократичної або авторитарної спрямованості. Поява могутніх тоталітарних режимів — комуністичного в СРСР та націонал-соціалістичного у фашистській Німеччині;

6) світові війни.

У сфері науково-технічного розвитку:

1. Революційні зрушення практично в усіх сферах науково-технічної діяльності людини. Активне впровадження теоретичних наукових припущень у сферу їх практичної реалізації (промисловість, транспорт, зв’язок, озброєння, медицина тощо);

2. Стрімкий розвиток та поява цілого ряду нових сфер наукового знання (генетика, психіатрія, біофізика, біохімія, геофізика, геохімія, хімічна фізика, ядерна фізика, математична логіка тощо).

У сфері економічно-промислового розвитку:

1. Стрімка капіталізація усіх сфер економічних сфер діяльності людини;

2. Інтенсивний розвиток та індустріалізація виробництва;

3. Розвиток фінансової та банківської системи управління капіталом;

4. Розширення сфер торгівлі та вільного підприємництва.

У духовній і власне літературній сферах:

1. «Ревізія» класичних, раціоналістичних форм ідейного світобачення та форм його художнього ствердження.

2. Загострення уваги до пошуку нових форм художнього відображення дійсності та світоглядних моделей його розуміння.

3. Перевага ірраціональних чинників мислення над раціональними і суб’єктивних форм сприйняття над об’єктивними.

4. Виникнення великої кількості ідеалістичних філософських та естетичних шкіл і напрямів.

5. Ствердження модернізму та авангардизму в мистецтві.

Серед низки філософських, наукових, соціологічних, культурологічних концепцій на формування світогляду людини першої половини XX ст. особливо активно впливали позитивізм, «філософія життя», ніцшеанство, культурологічна концепція О. Шпенглера, інтуїтивізм, фрейдизм, марксизм, екзистенціалізм.

Ідеї А. Шопенгауера, С. К’єркегора, Ф. Ніцше, А. Бергсона створювали філософське підґрунтя для різноманітних літературних явищ і художніх течій епохи зламу віків.

Значний вплив на світоглядні позиції багатьох письменників цього часу справив позитивізм, основні принципи якого сформулювали французький філософ Огюст Конт (1798-1857) та англійський учений Герберт Спенсер (1820-1903). Ця філософська теорія привертала увагу до позитивних фактів дійсності, закликаючи до їх опису та аналізу, до пошуку біологічних причин поділу суспільства на класи, відкидала класову боротьбу як протиприродну і визнавала боротьбу за існування, про яку писав Чарльз Дарвін (1809-1882), наявною і в людському суспільстві.

Не менш популярною була філософська концепція Артура Шопенгауера (1788-1860), яка тлумачила світ як творіння вищої духовної сили, ірраціональної і невідворотної «світової волі». Один із її проявів — притаманна людині «воля до життя». Нейтралізувати «світову волю» можна було лише шляхом пізнання за допомогою філософського споглядання. Ця воля ставала нічим у процесі її пізнання, перетворюючи на ніщо і весь створений нею світ. Мистецтво могло допомогти пізнати абсурдний світ тільки шляхом інтуїтивного пізнання, через осяяння і прозріння.

Ідеї Шопенгауера підхопив Фрідріх Ніцше (1844-1900), який створив теорію елітарності винятковості окремих особистостей, яких назвав «над людьми». Вони були носіями «волі до влади», стояли «по той бік добра і зла» й покликані керувати натовпом.

Значного поширення набула філософія екзистенціалізму, видатними теоретиками якої були Серен К’єркегор (1813-1858) у XIX ст. та Карл Ясперс (1883-1969) і Мартін Хайдеггер (1889-1976) у XX ст.

Екзистенціалізм (від фр. «існування») проголосив, що існування, тобто незмінні біологічні властивості та біологічні риси людини й умови її буття, передувало сутності, а отже, було важливішим від неї. С. К’єркегор стверджував, що не могло бути й мови про осмислення людиною світу, бо вона обмежена у своїх можливостях, і що її мудрість полягала у зверненні до Бога та усвідомленні власної обмеженості. Світ непізнанний і абсурдний, а існування людини — це «буття для смерті», яка кидала тінь на все життя; мета існування — смерть. Тому загальний спосіб буття людини в суспільстві — трагічний, сповнений страху, тривоги та відчаю.

Людина, стверджував К. Ясперс, існувала як самотнє «я», як «єдина» у «співіснуванні» з іншими. А це співіснування було існуванням рівноправних особистостей, які керували, робили добро, служили, виявляли вірність, товариськість у ставленні одне до одного. Тому суть існування полягала в гуманізмі, бо, як стверджував Ж.-П. Сартр, «екзистенціалізм — це і є гуманізм».

Не менш вагомою стала й інтуїтивістська ірраціоналістична філософія Анрі Бергсона (1859—1941), згідно з якою розум, який керувався зиском, міг дати людині знання лише нижчого порядку, бо життя — ірраціональне, недоступне для розуму. Вище знання здатна забезпечити лише інтуїція, осяяння, раптове прозріння. Тому мистецтво не було відображенням життя, а ірраціональним, неусвідомлюваним процесом творення дійсності, під час якого в людській свідомості поєднувалися сучасність і минуле, що існувало завдяки пам’яті та з її допомогою оживало у формі спогадів.

Великий вплив на розвиток літератури справила психоаналітична теорія віденського лікаря-психіатра Зигмунда Фрейда (1856-1931). Він розглядав людину як поєднання трьох елементів: природного «я», раціоналістичного «я» та морального «я». Природне «я» — це носій плотських бажань та інстинктів, тобто підсвідомість людини. Раціоналістичне «я» — розважлива, суха й фальшива свідомість, а моральне «я», яке 3. Фрейд називає ще «над-я», — це надсвідомість, яку суспільство нав’язувало людині. Між усіма елементами особистості точилася боротьба, і людина була її жертвою. Придушення підсвідомих потягів надсвідомістю породило різноманітні комплекси, тобто психози. Підсвідомість була джерелом енергії людини, саме її імпульси стимулювали усю її діяльність, зокрема художню творчість. Фрейд виходив із того, що в людині закорінене зло, приховане тваринне начало, людина ніби перебувала на краю прірви, яка розчахнулася в її душі. Тож добро мало перебороти зло в самій людині, в її душі.

Наприкінці XIX ст., розчарувавшись у колишніх ідеалах та засобах їх художнього втілення в літературних творах, письменники часто відмовлялися від творчого методу критичного реалізму. Сумнів у художніх можливостях критичного реалізму зумовило появу натуралізму та неоромантизму, які відкинули типізацію та узагальнення життєвого матеріалу, намагання дати універсальні рецепти на всі випадки життя, відкрити глибинні життєві істини.

Натуралісти, полишивши соціально-психологічні узагальнення, звернулися до точного, фактографічного, заземлено деталістичного та правдоподібного зображення життя. Вони намагалися пояснити соціальну нерівність і зумовлені нею соціальні біди біологічною спадковістю, до якої дотична ідея грізного та страшного невідворотного фатуму, визначеної кожному долі. Неоромантизм намагався відірватися від похмурої та сповненої горя дійсності, втекти у світ мрій та ідеалів, екзотичні краї шляхетних, прекрасних душею і вчинками героїв, які невтомно боролися з життєвим злом. Відмовившись, так само як і натуралісти, від соціально-психологічних узагальнень, неоромантики звернулися до зображення унікального, героїчного та екзотично-романтичного.

До найбільш прикметних чинників власне літературного розвитку в першій половині XX ст. можна віднести:

1. Докорінну переорієнтацію принципів відображення літературою життя.

2. Суттєві зміни у внутрішній організації самої літератури.

3. Більш тісний взаємозв’язок літератури з проблемами наукового, суспільно-політичного, культурного розвитку цивілізації.

4. Вихід на міжнародну арену великої кількості молодих національних літератур.

5. Розширення літературних контактів.

Літературний процес кінця XIX - поч. XX ст. збагатився не лише художніми напрямами, а й жанрами. Урізноманітнився передусім роман: поряд із соціальним побудували науково-фантастичний, соціально-утопічний, а також романи історичні, соціально-психологічні, філософські, політичні, біографічні, романи-памфлети, романи-епопеї. Набула різновидів драма, популярною стала психологічна новела, жанрово збагатилася лірика.