Йоганн Вольфганг фон Гете (1749-1832) народився 28 серпня 1749 року у Франкфурті-на-Майні. Він був одним з восьми дітей у своїй сім’ї, щоправда, лише він і його сестра Корнелія залишилися серед живих. Поет писав, що саме атмосфера його дитинства багато в чому сприяла розвиткові його таланту і була невичерпним джерелом натхнення. Його батько, юрист Йоганн Каспар Гете, був родом з північних районів Німеччини. Вийшовши на пенсію, він отримав можливість насолоджуватися життям, подорожувати, вивчати мистецтво і взагалі жити у своє задоволення. Йоганн Гете зібрав у своєму будинку прекрасну бібліотеку і цілу картинну галерею. Мати Гете, Катарина Елізабет Текстор, була дочкою бургомістра Франкфурта, і саме вона ввела сина у вищі кола цього вільного міста. Контраст у вихованні батьків і відмінність їхніх характерів позначилися і на синові: Гете поєднував у собі інтелектуальний снобізм півночі та яскраву, навіть театральну емоційність півдня. Щасливі картини свого дитинства письменник зобразив в автобіографії «Поезія і правда».
У 1765 році Гете відправили до Лейпцігського університету вивчати право, але він невдовзі віддав перевагу вивченню літератури в новому університеті Геттінгена, де переважав англійський вплив. У Лейпцизі Гете почав віршувати і написав кілька віршів у давньогрецькій традиції.
Перебування Гете в Лейпцизі було перервано важкою хворобою, у результаті якої восени 1768 року він був змушений повернутися додому. За час хвороби молодий поет захопився релігією, містикою, алхімією, астрологією й окультизмом, що знайшло пізніше своє відображення у «Фаусті». Після одужання Гете вирішив продовжити вивчення права в Страсбурзі. Це рішення докорінно змінило його життя. Річ у тім, що Страсбург, німецька столиця французької провінції, був повною протилежністю Лейпцигові, там усе було пройнято духом німецької готики. У Страсбурзі Гете познайомився з Йоганном Готфрідом Гердером, провідним критиком й ідеологом руху «Буря і натиск» («Sturm und Drank»), який вплинув на становлення Гете як поета. У 1771 році Вольфганг Гете повернувся до Франкфурта. У 1773 році вийшла друком його перша поема «Гец фон Берліхінген».
У Франкфурті Гете зайнявся адвокатською практикою, водночас обіймаючи посаду редактора місцевої газети «Frankfurter Gelehrte Anzeigen». Незабаром він став суддею верховного суду імперії у Вецларі. Однак поет не зміг залишити літературу, і за період з 1771 по 1775 рік світ побачили такі твори поета, як «Страждання молодого Вертера», «Цезар», «Прометей», «Прафауст» (перший варіант «Фауста») тощо.
У 1775 році Гете переїхав до Веймара. Це місто стало другою батьківщиною поета, який залишався там до кінця життя.
Гете стає радником молодого герцога Карла Августа при Веймарському дворі. Він приймає на себе низку державних обов’язків, стає першим міністром герцога, одержує титул таємного радника, відає прокладанням доріг, набором рекрутів, державними фінансами, суспільними роботами, гірничорудними проектами тощо, вивчає геологію, мінералогію, ботаніку і порівняльну анатомію. Крім того, Гете перебуває в самому центрі вищого товариства: він — невтомний витівник і організатор балів, маскарадів, розиграшів, аматорських вистав, полювань і пікніків, попечитель парків, архітектурних пам’ятників і музеїв. Численні службові обов’язки Гете серйозно перешкоджають завершенню розпочатих ним великих творів — «Вільгельма Мейстера», «Егмонта», «Іфігенії» і «Тассо».
У вересні 1786 року Гете вирушив у довгострокову подорож до Італії, де відвідав грецькі храми, церкви Палладії, Флоренцію. Основним літературним результатом цієї подорожі стала збірка «Римські елегії» (1788-1789).
Після повернення з Італії Гете впав у глибоку депресію, спричинену повною ізоляцією. Саме в цей важкий момент він почав активно спілкуватися із Шиллером, який запропонував йому працювати в новому журналі «Ори». Твори Гете наступних років написані під впливом Шиллера і є зразками класичної літератури — «Герман і Доротея», «Ахіллес», «Театральне покликання Вільгельма Мейстера». Саме Шиллер примусив Гете продовжити роботу над «Фаустом».
Постійне та тісне спілкування Гете із Шиллером, обговорення творчих планів і їхнє спільне здійснення, наприклад, створення сатиричного циклу «Ксенії» (1796), приводить до дружнього змагання в написанні балад. Завдяки цьому змаганню з’являються «Вільшаний король» (Ег1кбпі§), «Коринфська наречена» тощо, вірші, написані у традиціях страшної похмурої балади. Джерелами цих творів слугують античні міфи і середньовічні перекази.
У 1805 році Шиллер помер від туберкульозу. Гете настільки важко переживав цю трагедію, що вважав, ніби зі смертю Шиллера вмерла частина його самого. Черговий період душевної самотності привів Гете до нового напрямку в літературі — романтизму, який тоді процвітав у Відні. Незважаючи на те що Гете вважав романтичну літературу аматорською, він знайшов у ній чимало нового. У 1809 році він написав роман «Вибіркова спорідненість».
Останні роки життя Гете провів у Веймарі. Невелике містечко стало центом паломництва молодих літераторів, які бажали познайомитися з живим класиком. У 1821-1829 роках Гете працював над «Роками навчання Вільгельма Мейстера» і завершив трагедію «Фауст», яка стала вершиною його творчості й одним із творів, що справили колосальний вплив на всю наступну літературу.
У трагедії «Фауст» Гете втілив увесь свій життєвий досвід. В її основу була покладена німецька легенда XVI ст., про мага і чорнокнижника, який уклав угоду з дияволом. Але старовинний сюжет був для Гете лише приводом, для того щоби висловити свої роздуми над болючими питаннями сучасності.
Довгий і важкий шлях проходить Фауст, перш ніж у столітньому віці опановує істину:
Лиш той життя і волі гідний,
Хто б’ється кожен день за них.
Його історія є складною і фантастичною. Але після того, як вона була відтворена геніальним поетом, жодна мисляча людина на землі не могла обминути цього високого взірця духовного дерзання.
Одна з найпопулярніших легенд Середньовіччя — легенда про доктора Фауста. Її герой — особа історична, про що свідчать численні спогади його сучасників. Вчені по різному пояснюють походження його прізвища. Одні стверджують, що воно .походить від німецького Faust, що в перекладі означає кулак, інші вбачають в ньому псевдонім, утворений від латинського Faustus — щасливий. Цей псевдонім підкреслював успішний характер діяльності вченого, мага, астролога, віщуна. Сам Фауст називав себе і лікарем, і хіромантом. Отже, з точки зору лютеранської церкви, він прагнув недозволених знань, а отже, заслуговував осуду, був грішником, бо з точки зору людини того часу ці знання можна здобути лише в союзі з дияволом. Письмові джерела повідомляють також, що Фауст був професором, читав лекції в різних університетах, мав учнів і послідовників. Ще за життя вченого ходили різні оповіді про його вчинки, в яких вбачали щось надзвичайне, фантастичне. Загинув історичний Фауст близько 1540 року внаслідок несподіваної катастрофи, яка вразила сучасників (імовірно, це був вибух у лабораторії вченого). Ця остання подія в житті вченого надала подальшого імпульсу розвитку легенди. Фауст стає популярним улюбленим героєм народної легенди. Його образ в легенді несе на собі відбиток часу. Він людина, яка заради знання готова знатися з нечистою силою, і тому в кінці легенди диявол забирає Фауста до пекла. Водночас він типовий представник епохи Відродження, сміливий і безстрашний шукач таємних знань і заборонених шляхів отримання цих знань.
Головна суть фаустівського сюжету — жага безмежного знання, допитливість, свобода духу — приваблювала багатьох письменників наступних епох і зумовила світову популярність образу Фауста.
Гете з його тонким сприйманням старовини, відчув красу та значимість цього сюжету ще в юності. Письменник віддав основній книзі 62 роки свого життя. Безперечно, Гете знав не тільки легенду про Фауста, а й літературні обробки. Але Гетевський Фауст наділений рисами людини не Середньовіччя, а епохи Відродження. Мабуть, тому всю культуру нової доби німецький мислитель Шпенглер визначив як «фаустівську».
Образ Фауста у поемі уособлює все людство, але попри цьому він не є ідеальною особистістю. Фауст не задоволений знаннями, якими він володіє і прагне більшого. Саме в такі хвилини він звертається до Біблії і починає її перекладати, але не погоджується з першими ж словами. Відчай героя настільки великий, що він вирішує покінчити життя самогубством. Мефістофель знаходить Фауста в його кабінеті, де той б’ється над розкриттям таємниць світу, і укладає з ним угоду. Він задовольнить будь-які бажання і забаганки вченого, ні в чому не перешкоджатиме. Але в ту мить, коли Фауст відчує цілком задоволеним життям і щасливим, він має померти, а душа його належатиме Мефістофелю. І це буде плата за земне блаженство.
Згодом Мефістофель повертає нашому герою молодість, і в результаті той закохується в молоду вродливу дівчину Гретхен (ця сюжетна лінія — любов Фауста і Маргарити— є нововведенням Й. В. Гете). Мефістофель вважає, що саме в цьому Фауст знайде ту прекрасну мить, але помиляється. Спочатку за волею Мефістофеля помирає мати Гретхен, а потім і брат Валентин. Молода дівчина карає себе за ці смерті і потрапляє до в’язниці.
Маргарита — проста, скромна дівчина. Але саме ця простота й наївність, увесь тихий родинний устрій її дому зачаровують Фауста. Мефістофель сподівається, що, захопившись Маргаритою, Фауст забуде про свої шукання. Він не розуміє того, що щире, глибоке почуття Фауста є проявом тих самих пошуків. Маргарита для нього уособлює красу й повноту самого життя — те щастя, про яке він мріяв. Її безпосередність і простота, чуттєвість і ніжність для нього є втіленням самої природи.
Фаусту здалося, що зустріч із Маргаритою принесе щастя, адже в цій дівчині ніби сполучуються ідеали й життя. Але це було трагічною помилкою. Світ Маргарити виявився маленьким світом дівчини з провінційної німецької глушини.
У фіналі першої частини Маргарита, яку покинув Фауст, яка вбила свою дитину і збожеволіла від горя, чекає страти. Героїнею володіють суперечливі почуття. Вона з переляку приймає Фауста за ката, на колінах просить його зглянутися, розповідає про свою дитину. Водночас при думці про Фауста її огортає хвиля радісних і гірких спогадів. Її свідомість затьмарена, вона не розуміє звернених до неї слів. Жах охоплює Маргариту з появою Мефістофеля, у повному відчаї вона відштовхує Фауста. Вона сама стала жертвою того світу, до якого належала. Страх перед осудом обивателів, страх перед церковним покаянням штовхає її на вбивство своєї «незаконної» дитини. Але й Фауст поділяє провину за її загибель. Він тяжко переживає наслідки зробленого ним невірного кроку. Тепер він розуміє, настільки великою є відповідальність кожної людини перед іншою людиною.
Попри всі благання Фауста втекти з ним Маргарита не погоджується, бо вважає себе винною і помирає у в’язниці. Але навіть попри всі її гріхи душа Маргарити потрапляє до раю. Фауст тяжко пережив смерть Гретхен, але не припинив пошуків істини.
Отже в першій частині свого твору Гете в основному провів свого героя через ті випробування, які відомі з легенди.
У другій частині твору Фауст служить при дворі імператора і надає йому різні послуги за допомогою всесильного Мефістофеля. Від шлюбу з давньогрецькою красунею Єленою Прекрасною в нього народжується син Евфоріон, який згодом гине. Фауст намагається виростити в колбі людину — Гомункулуса, але той теж гине. Життя Фауста підходить до кінця, йому 100 років. Він мріє про світлі та щасливі міста, які, за його бажанням, повинні з’явитися для людей. Фауст поспішає з роботами. Нарешті герой відчуває мить найвищого життєвого задоволення. Більше Фаустові нічого бажати. Він помирає, але його душа потрапляє в рай, і зустрічається з душею Маргарити. Вона вже пробачила йому і любить його, як і раніше.
Фауст багато страждав, постійно сумнівався і шукав, знаходив і втрачав, часто відчував невдоволення. Тільки серед природи, відчуваючи її частиною себе, він сприймає світ як гармонію. Життя принесло йому короткі моменти щастя і довгі роки страждання та відчаю, але все це було не даремно. Наприкінці свого життя Фауст це зрозумів. Отже, в другій частині Гете відійшов від легенди, логічно розвиваючи характер людини, яка бачила своє покликання в активному пошуку істини і сенсу буття.
|