Натуралізм (фр. паіигаїіше від лат. паїигаїіз — «природний, природній») — літературний напрям, що склався в останній третині XIX століття (1870-1890), пізня стадія розвитку реалізму (або позитивізму) в літературі кінця XIX - початку XX століття.

Для нього була характерною настанова на фотографічно точне й неупереджене зображення дійсності, під якою насамперед розумілося матеріально-побутове довкілля, а також людського характеру, що бачився крізь через призму фатальної зумовленості фізіологічною природою та середовищем. Натуралісти намагалися зробити свої твори «клінічно точними документами» дійсності, її точною фотографією. Вони закликали не уникати малювання неприємних деталей навколишнього світу, залюбки показувати життя соціального дна, відтворювати хворобливу психіку людини, її сексуальні звички.

На програмі цього напрямку позначився вплив природничих наук (насамперед фізіології) та позитивістська філософія. Натуралісти намагалися перенести у художню творчість принципи дослідження, притаманні науці, наполягали на тому, що митець у своїй діяльності має бути подібним до вченого.

Філософським обґрунтуванням натуралізму слугували теорія еволюції Ч. Дарвіна, філософський позитивізм О. Конта, естетичні побудови Іполита Тена. Останній ще в 1864 році заявив, що «порок і чеснота є такими ж продуктами, що й цукор і купорос». Письменники прагнули до найбільш безпристрасного й об’єктивного відтворення реальності методами літературного «протоколювання», до перетворення романів на «людський документ» про стан суспільства в певному місці й часу. Текст був покликаний являти собою настільки ж точний «відбиток» дійсності, як і фотографія. Публікація багатьох добутків супроводжувалася скандалами, тому що натуралісти не соромилися відверто фіксувати побут брудних нетрів, злачних місць і борделів — тих місць, які в більш ранній літературі зображувати було не прийнято.

Людину та її вчинки розуміли як такі, що зумовлені фізіологічною природою, спадковістю й середовищем -— соціальними умовами, побутовим і матеріальним оточенням. Натуралізм виник під впливом бурхливого розвитку природничих наук і може розглядатися як перенесення наукових методів спостереження й аналізу в галузь художньої творчості. Письменники-натуралісти у написанні своїх творів опиралися на ретельне вивчення побуту, умов праці своїх героїв, технологій і інструментів, клінічних звітів, медичних праць. Природничо-наукове пояснення будь-яких людських учинків дією «крові й нервів» (вислів Золя) приводило натуралістів до сумнівів у наявності в людини свободи волі. Детермінізм найчастіше переходив у них у фаталізм і крайній песимізм.

Ключова відмінність натуралізму від класичного реалізму полягає в тому, що герої натуралістичних творів не несуть відповідальності за своє життя, у них просто немає вибору. Багато персонажів натуралістичної літератури — безпомічні продукти навколишнього середовища й поганої спадковості яких рухають по житло тваринні інстинкти, задоволенню же цих інстинктів заважають непереборні соціально-економічні реалії.

Принципи натуралізму простежуються вже в романах братів Гонкурів і Джорджа Еліота, опублікованих у 1860-1860-ті роки. Однак першим термін «натуралізм» використовував для позначень;; власної творчості Еміль Золя — автор теоретичних робіт «Експериментальний роман» (1880), «Романісти-натуралісти» (1881) і «Натуралізм у театрі» (1881). Навколо Золя групувалися такі письменники, як Гі де Мопассан, Альфонс Доде, Гюїсманс і Поль Алексіс. Після виходу збірки «Меданські вечори»(1880) з відвертими оповідями про нещастя франко-прусської війни (зокрема, мопассанівською «Пампушкою») за ними закріпилася назва «меданської групи».

Натуралістичний початок у літературі найчастіше зазнавало критики за брак художності. Наприклад, І. С. Тургенєв писав з приводу одного з романів Золя, що «там багато копирсаються в нічних горщиках». Критично ставився до натуралізму й Гюстав Флобер, у якому французькі критики спочатку бачили мало не ідейного проводиря нової школи. Золя підтримував дружні стосунки з багатьма художниками-імпресіоністами, які перетиналися з ним у своєму прагненні до гранично точної фіксації реальності.

Наприкінці 1880-х деякі письменники-натуралісти (передусім Гюїсманс) перейшли на позиції символізму, тоді як Золя продовжував протоколювати соціальні реалії сучасної йому Франції в 20-томній серії романів «Ругон-Маккари». Слава французького письменника гриміла далеко за межами Франції. Данину моді на побутову описовість віддали німецькі, скандинавські, португальські, чеські та російські письменники.

У своєрідну школу за межами Франції натуралізм склався лише в Італії (веризм) і в США. Американські письменники-натуралісти — Теодор Драйзер, Стівен Крейн, Френк Норріс, Джек Лондон, Джон Стейнбек — нещадно фіксували реалії повсякденного життя на околицях суспільства, на полях бою й у міських нетрях (там, де селилися іммігранти). Загалом їхні твори ще песимістичніші, ніж романи Золя.

Натуралістичні елементи можна також спостерігати у творчості Франца Кафки та Джеймса Джойса.