Просвітництво — так називають інтелектуальний і духовний рух кінця XVII - початку XIX ст. у Європі та Північній Америці. Він виявився природним продовженням гуманізму Відродження та раціоналізму початку Нового часу, які заклали основи просвітницького світогляду: відмову від релігійного світорозуміння та звернення до розуму як до єдиного критерію пізнання людини й суспільства. Назва закріпилась після виходу статті Іммануїла Канта «Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?» (1784). Кореневе слово «світло», від якого походить термін «просвітництво» (англ. Еnlіghtemment; фр. Lеs Lumieres; нім. Аufklärung; іт. Іlluminismo), сягає стародавньої релігійної традиції, закріпленої як у Старому, так і в Новому Заповітах. Це і відокремлення Творцем світла від темряви, і визначення самого Бога як Світла. Сама християнізація передбачає просвітлення людства світлом вчення Христа. Переосмислюючи цей образ, просвітники вкладали в нього нове розуміння, кажучи про просвітлення людини світлом розуму.

Просвітництво зародилось в Англії наприкінці XVII ст. у творах його засновника Дж. Локка та його послідовників були сформульовані основні поняття просвітницького вчення: «спільне благо», «природна людина», «природне право», «природна релігія», «суспільний договір». У вченні про природне право, викладеному в «Двох трактатах про державне правління» Дж. Локка, обґрунтовані основні права людини: свобода, рівність, недоторканість особистості і власності, які є природними, вічними та невід’ємними.

У XVIII ст. центром просвітницького руху стає Франція. На першому етапі французького Просвітництва головними постатями були Шарль Монтескьє та Вольтер. У працях Монтескьє набуло подальшого розвитку вчення Локка про правову державу. У трактаті «Про дух законів» (1748) був сформульований принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. У «Перських листах» (1721) Монтескьє визначив той шлях, яким мала піти французька просвітницька думка з її культом розумного та природного. Вольтер був ідеологом освіченого абсолютизму та прагнув прищепити ідеї Просвітництва монархам Європи. Він виступав проти релігійного фанатизму та блюзнірства, церковного догматизму та панування церкви над державою та суспільством.

На другому етапі французького Просвітництва основну роль відіграли філософ і письменник Дені Дідро та інші вчені-енциклопедисти.

їхня праця «Енциклопедія, або Тлумачний словник наук, мистецтв і ремесел» (1751-1780) була першою науковою енциклопедією, у якій викладались основні поняття в області фізико-математичних наук, природознавства, економіки, політики, інженерної справи й мистецтва. У більшості випадків, статті були ґрунтовними й відображали найновіший рівень знань. У створенні «Енциклопедії» брали активну участь Вольтер, Кондильяк, Гельвецій, Гольбах, Монтескьє, Руссо. Статті з конкретних галузей знання писали фахівці — науковці, письменники, інженери.

Третій період висунув постать Ж.-Ж. Руссо. Він став найвідомішим популяризатором ідей Просвітництва. Руссо запропонував свій шлях політичного устрою суспільства. У трактаті «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» (1762) він висунув ідею народного суверенітету. За нею, уряд отримує владу з рук народу у вигляді доручення, яке він зобов’язаний виконувати відповідно до народної волі. Якщо він цю волю порушує, то народ може обмежувати, видозмінювати чи забирати дану ним владу. Ідеї Руссо знайшли свій подальший розвиток у теорії та практиці ідеологів Великої французької революції.

Період пізнього Просвітництва (кінець XVIII - поч. XIX ст.) пов’язаний з країнами Східної Європи, Росією та Німеччиною. Новий імпульс Просвітництву надає німецька література і філософська думка. Німецькі просвітителі були духовними спадкоємцями ідей англійських і французьких мислителів, але в їхніх творах вони трансформувались і набули глибоко національного характеру. Самобутність національної культури та мови стверджував Йоганн Готфрід Гердер. Його основний твір «Ідеї до філософії історії людства» (1784-1791) став першою ґрунтовною класичною працею, з якою Німеччина вийшла на арену світової історико-філософської думки. Філософським пошукам європейського Просвітництва була співзвучна творчість багатьох німецьких письменників. Вершиною всесвітньо відомого німецького Просвітництва стали твори Фрідріха Шиллера, Г. Е. Лессінга й особливо «Фауст» Йоганна Вольфганга Гете. У формуванні ідей Просвітництва важливу роль відіграли філософи Г. В. Лейбніц та Іммануїл Кант.

Протягом усього розвитку Просвітництва у центрі міркувань його ідеологів находилось поняття «розум». Розум, в уявленні просвітителів, дає людині розуміння як суспільного ладу, так і самої себе. І те, й інше можна змінити на краще, вдосконалити. Таким чином обґрунтовувалась ідея прогресу, що уявлявся як невідворотний хід історії з темряви невігластва в царство розуму. Найвищою та найпродуктивнішою формою діяльності розуму вважали наукове пізнання. Саме в цю добу морські подорожі набувають систематичного та наукового характеру. Географічні відкриття в Тихому океані (о-ви Пасхи, Таїті та Гавайї, східне узбережжя Австралії) Я. Роггевена, Джеймса Кука, Л. А. Бугенвиля, Ж. Ф. Лаперуза поклали початок планомірному вивченню та практичному освоєнню цього регіону, що стимулювало розвиток природничих наук. Великий внесок у ботаніку зробив Карл Лінней. У праці «Види рослин» (1737) він описав тисячі видів флори та фауни і дав їм подвійні латинські найменування. Ж. Л. Бюффон увів у науковий обіг термін «біологія», позначив ним «науку про життя». Ш. Ламарк) висунув першу теорію еволюції. У математиці Ісак Ньютон і Г. В. Лейбніц майже одночасно відкрили диференціальне й інтегральне зчислення. Засновник сучасної хімії А. Л. Лавуазьє склав перший перечень хімічних елементів.

Характерною особливістю наукової думки Просвітництва було те, що вона орієнтувалась на практичне використання досягнень науки в інтересах промислового й суспільного розвитку.

Задача освічення народу, яку ставили перед собою просвітителі, вимагала уважного ставлення к питання виховання й освіти. Звідси — сильне дидактичне начало, що проявляється не лише в наукових трактатах, а й у літературі. Романом виховання можна назвати «Життя й дивовижні пригоди Робінзона Крузо» (1719) Даніель Дефо. Про вирішальну роль виховання говорили і французькі просвітителі. Руссо, на відміну від інших сучасників, усвідомлював обмеженість розуму. У трактаті «Про науки й мистецтво» (1750) він піддав сумніву культ науки і безмежний оптимізм, пов’язаний з можливістю прогресу, вважаючи, що з розвитком цивілізації відбувається збідніння культури. З цими переконаннями були пов’язані заклики Руссо повернутися до природи. У творі «Еміль, або Про виховання» (1762) й у романі «Юлія, або Нова Елоїза» (1761) він розвивав ідею природного виховання на основі використання природних здібностей дитини, вільної при народженні від вад і поганих нахилів, які формуються в неї пізніше під впливом суспільства. На думку Руссо, дітей потрібно виховувати в ізоляції від суспільства, сам на сам із природою.

Просвітницька думка спрямовувалась на конструювання моделей як ідеальної держави загалом, так і ідеальної особистості. Тому XVIII ст. може називатися «золотою добою утопії». Європейська культура цього часу породила величезну кількість романів і трактатів, які оповідають про перетворення світу за законами розуму і справедливості. Водночас як утопію та антиутопію можна розглядати роман Джонатана Свіфта «Мандри Гуллівера», в якому розвінчуються такі основні ідеї Просвітництва, як абсолютизація наукових знань, віра в закон та природну людину.

У художній культурі Просвітництва не було єдиного стилю епохи, єдиної художньої мови. У ньому одночасно співіснували різноманітні стильові форми: пізнє бароко, рококо, класицизм, сентименталізм, передромантизм. Відбувалася зміна в ієрархії жанрів. Історичний і міфологічний живопис «великого стилю» XVII століття поступився місцем картинам на побутові та повчальні теми (Ж. Б. Шарден, В. Хогарт, Ж. Б. Грез). У жанрі портрета спостерігається перехід від парадності до інтимності (Т. Гейнсборо, Д. Рейнольдс). Змінювалося співвідношення різних видів мистецтва. На перший план вийшли література та музика, зросла роль театру.

Література Просвітництва виростає з класицизму XVII ст., наслідуючи його раціоналізм, уявлення про виховну функцію літератури, увагу до взаємодії людини й суспільства. Порівняно з літературою попереднього століття, у просвітницькій літературі герой літературного твору вже не є «героєм» у розумінні володіння винятковими властивостями та не посідає вищих щаблів у суспільній ієрархії. Він залишається «героєм» лише в другому значенні слова — центральною дійовою особою твору. Читач може ототожнювати себе з таким героєм, ставити себе на його місце; цей герой ні в чому не вище від звичайної, середньої людини. Але цей герой, щоби привернути інтерес читача, мав діяти в не знайомій читачеві обстановці, в обставинах, які пробуджують уяву читача. Тому з цим «звичайним» героєм у літературі XVIII ст. ще відбуваються надзвичайні пригоди, непересічні події, адже для читача XVIII ст. вони й виправдовували оповідь про звичайну людину, саме в них полягала захопливість літературного твору. Пригоди героя можуть розгортатись у різному просторі, близько чи далеко від його домівки, у звичних суспільних умовах чи в неєвропейському суспільстві, а то й поза суспільством взагалі. Але незмінно література XVIII ст. загострює та порушує, показує крупним планом проблеми державного та суспільного устрою, місця особистості в суспільстві та впливу суспільства на окрему особистість.

У добу Просвітництва відбувається нечуваний злет музичного мистецтва. Після реформи, проведеної К. В. Глюком, опера стає синтетичним мистецтвом, яке поєднує в одній виставі музику, спів і складне драматичне дійство. Вершиною музичної культури Просвітництва є творчість Вольфганга Амадея Моцарта.

У театрі виникає новий жанр буржуазної драми та комедії, в яких виведений на сцену новий герой, представник третього стану — у п’єсах П’єра Огюста Бомарше «Севільський цирульник» (1775) й «Одруження Фігаро» (1784), Карло Гольдоні в «Слуга двох панів» (1745, 1748) і «Трактирниця» (1753). В історії світового театру помітно виділяються імена Р. Б. Шерідана, Г. Філдінга, К. Гоцці.

Просвітницький рух, маючи спільні основні принципи, розвивався в різних країнах не однаково. Становлення Просвітництва в кожній державі було пов’язане з її політичними, соціальними та економічними умовами, а також із національними особливостями.