Початок і принаймні перша третина XIX ст. ознаменувалися яскравим розквітом ліричної поезії — це доба романтизму, яка належить до великих поетичних епох в історії європейської та американської літератур. Однак середина XIX ст. характеризується домінуванням в літературі прози. Це вже доба реалізму — художньої системи, глибоко відмінної від романтизму, зокрема й тим, що на перший план вона висунула прозові жанри, до яких перейшла провідна роль у поступі літератури. Наприкінці XIX ст. знову відбувається піднесення поезії, пов’язане з кризою реалізму й виникненням нових літературних течій — символізму, неоромантизму й імпресіонізму, які нині нерідко об’єднують під спільною назвою «ранній модернізм».

У другій половині XIX ст. простежується різноспрямованість руху поезії і прози в багатьох зарубіжних літературах. Чи не найвиразніше вона виявилася в тогочасній французькій літературі. Приблизно до 1848 р. ця література становила художню єдність у тому розумінні, що і поезія, і проза, і драматургія в ній дотримувалися спільної, романтичної, системи творчості. У другій половині століття шляхи прози й поезії у Франції розійшлися. Провідне спрямування розвитку прози визначили реалізм і типологічно споріднений з ним натуралізм, а поезія, на яку ці художні напрями майже не поширилися, розвивалася в річищі романтичної традиції.

Загалом європейська й американська поезія середини XIX ст. створила строкату динамічну панораму різних течій і тенденцій, що рухалися паралельно й перехрещувалися, взаємодоповнювалися й протистояли одна одній. Однак з часом відбулося виокремлення певних «силових ліній» — провідних течій і тенденцій, які, зрештою, визначили вектори руху й структуру тогочасної поезії. До них належать:

• пізньоромантична течія, що в середині XIX ст. переважала в поезії багатьох країн, зазнаючи дедалі відчутнішої трансформації, сутність якої полягала передусім у переростанні романтизму в неоромантизм і символізм;

• реалістична поезія, що була представлена майже в усіх тогочасних літературах, але, за деякими винятками, не стала домінуючою;

• неоромантична, символістська й імпресіоністична поезія, що зародилася в зазначений період, але розквіту набула вже в останні десятиліття XIX - на початку XX ст.

В історії зарубіжної поезії XIX ст. особливий інтерес становить французька поезія. Бурхливий розвиток французької поезії припадає на другу половину XIX ст. На тогочасному європейському тлі її вирізняє найбільш інтенсивний пошук нових засобів і форм вислову, творення нової поетичної мови. У Франції з’являються митці, які здійснюють переворот у національній і європейській поезії, змінюють спрямування її руху, відкривають нові можливості поетичного слова. У зв’язку з цим змінюється й роль французької поезії в європейській літературі - у другій половині XIX ст. вона поступово стає центром поетичного життя континенту й дедалі більше впливає на поезію інших країн. Усе це пов’язано передусім з течією символізму і з «великими символістами», як традиційно називають у Франції поетів Ш. Бодлера, С. Малларме, А. Рембо та П. Верлена.

У середині ж XIX ст. найпоширенішою течією у французькій поезії залишався романтизм. До 1885 р. тривала творчість В. Гюго, найвидатнішого французького поета-романтика. З романтизмом пов’язаний і III. Бодлер, зачинатель символізму, а також група «Парнас» (Ш. Леконт де Ліль, Ж. М. Ередіа, Т. Готьє, Т. Банвіль, А. Сюллі-Прюдом та інші), яка є одним з найвизначніших явищ у французькій поезії другої половини XIX ст.

Уже сама назва цього угруповання свідчить про небажання його учасників порушувати соціальні проблеми, притаманні реалізму. Адже в давньогрецькій міфології Парнас — це гора, де перебували Аполлон і Музи, які служили лише високому мистецтву.

Водночас парнасців не влаштовував і емоційний суб’єктивізм романтиків, які звеличували творчу розкутість митця (атрибутом якої, як ви вже знаєте, часто була принципова незавершеність, «геніальна хаотичність» художніх творів). Парнасці ретельно «шліфували» кожен свій твір, кожен його рядок, кожне слово, а також використовували культурні надбання попередніх епох і особливо захоплювалися ремінісценціями.

Від романтизму парнасці успадкували його прагнення до екзотики, неприйняття сучасного їм світу, оспівування страждання й самотності. Утім, їхній песимізм був позбавлений бунтівної сили романтизму. Художня досконалість творів, прагнення відкривати нові поетичні обрії перетворили творчість парнасців на визначне художнє явище. Щоправда, іноді їм дорікали, що їхня поезія неемоційна, «холодна». «То й що ж, — відповідали вони на такі закиди, — адже мармур античних статуй теж холодний, але попри це людство не знало вищої краси».

З презирством ставлячись до моралізаторства деяких творів реалізму, вони стверджували, що висока моральність притаманна лише високому мистецтву (сліди цієї естетичної установки ми згодом побачимо у творчості О. Уайльда, який стверджував: «Немає книг моральних або неморальних. Є книги добре написані або погано написані. Ото й усе»). Одним з найавторитетніших парнасців був Теофіль Готьє, який з викликом заявив: «Прекрасним є лише те, що нікому й нічому не служить, а все корисне — потворне», а чи не найталановитішим з них вважався Шарль Леконт де Лілль, небезпідставно проголошений «королем поетів».

Однією з характерних особливостей літератури Сполучених Штатів Америки є те, що майже впродовж усього XIX ст. основним її напрямом залишався романтизм.

Для піднесення американської романтичної поезії, яке розпочалося в 40-х роках, особливе значення мала творчість Едгара Аллана По (1809-1849) і Ралфа Волдо Емерсона (1803-1882). Лірика Е. А. По була належно оцінена передусім у Західній Європі, де справила значний вплинув на формування французького символізму та інших модерних течій. Щодо Емерсона, то його творча діяльність мала першорядне значення для американської романтичної поезії, у якій він виступив зачинателем філософсько-ліричної течії. Однак найвидатнішим американським поетом XIX ст., безперечно, є Волт Вітмен (1819-1892), один з великих новаторів національної та світової поезії тих часів (докладно про творчість цього митця ітиметься в окремому розділі підручника).

Серед чільних представників американської лірики слід згадати також Генрі Лонгфелло (1807— 1882). Поставивши собі завдання «утамувати голод Америки за власним легендарним минулим, за своїми міфами» (О. Шепард), він створив три епічні поеми: «Еванджеліна» й «Сватання Майлза Стендіша», що оповідають про перших європейських поселенців Америки, та уславлену «Пісню про Гайавату» (1855) на сюжет з міфів і легенд індіанців, корінного населення континенту. Саме «Пісня про Гайавату» зробила Лонгфелло всесвітньовідомим. Цей твір є спробою синтетичного поетичного відтворення індіанських міфів і легенд, а через них — світу «доколумбівської Америки», витриманою в дусі романтичних поетичних «реставрацій».

Унікальним явищем американської поезії XIX ст. є творчість Емілі Дікінсон (1830-1886), яка була відкрита й належно оцінена критиками й читачами лише в середині XX ст.