Стендаль (Анрі-Марі Бейль) (1783-1842) — один з найвидатніших французьких письменників XIX ст. Анрі Бейль творив під псевдонімом Стендаль (Штендаль — назва німецького міста, у якому народився відомий німецький мистецтвознавець XVIII століття Йоганн Вінкельман).

Стендаль народився 23 січня 1783 року в Греноблі, у родині багатого адвоката. Його дід, лікар і громадський діяч, захоплювався ідеями Просвітництва й був шанувальником Вольтера. Але з початком революції в родині погляди дуже змінилися, батько Стендаля змушений був навіть ховатися. Мати хлопчика рано померла, і сім’я надовго вбралася у траур. Батько не переймався вихованням сина, довіривши його католицькому абатові Ральяну. Це призвело до того, що Стендаль зненавидів і церкву, і релігію. Таємно від свого вихователя він почав знайомитися з працями філософів-просвітників (Кабаніса, Дідро, Гольбаха). Читання, а також найсильніші враження і переживання дитячих років, пов’язані з Першою французькою революцією, стали визначальними моментами у формуванні світогляду майбутнього письменника. Прихильність до революційних ідеалів він зберіг на все життя. Жоден із французьких письменників XIX ст. не відстоював ці ідеали з такою пристрастю і сміливістю.

1797 року Стендаль вступив у Греноблі до Центральної школи, метою якої було введення в республіці державного і світського навчання замість релігійного, і озброєння молодого покоління знаннями й ідеологією новоствореної буржуазної держави. Тут хлопець захоплювався математикою. Після закінчення курсу його відправили до Парижа для вступу в Політехнічну школу, куди він так і не вступив. Стендаль прибув до Парижа через декілька днів після перевороту 18 брюмера, коли молодий генерал Бонапарт захопив владу і оголосив себе першим консулом. Тоді ж почалися приготування до походу в Італію. У 1800 році сімнадцятилітній Стендаль вступив в армію Наполеона. Він прослужив у ній понад два роки, а потім подав у відставку й 1802 року повернувся до Парижа з прихованим наміром стати письменником.

Стендаль був прихильником ідеалізації Наполеона, що відбилося і в його творчості. Але ставлення письменника до нього, особливо після захоплення останнім престолу Франції і перетворення на імператора, було, проте, досить критичним. Деякі зауваження Стендаля свідчать про те, як добре він розумів деспотичні й узурпаторські прагнення Наполеона і яку загрозу він вбачав у ньому для справжнього духу революції.

Стендаль брав участь у поході Наполеона в Росію в 1812 році, був у Москві, Смоленську, Могильові, зазнав жахи зимового відступу французької армії з Росії. Враження про Росію були надзвичайно сильні. Він бачив героїзм російського народу, який захищав свою батьківщину, бачив також і жорстоку сваволю самодержавства.

Після падіння Наполеона й повернення Бурбонів у Францію Стендаль їде до Італії, лише інколи буваючи на батьківщині. Стендаль полюбив Італію; ця країна відіграла чималу роль у формуванні поглядів письменника. Його приваблювало насичене громадське життя цієї держави. У 1821 році відбуваються повстання карбонаріїв у ряді міст (Неаполь, Турін). Співчуття Стендаля цьому рухові дало підставу урядові звинуватити його в приналежності до повсталих і запропонувати терміново залишити австрійські володіння північної Італії.

Перебування в Італії залишило глибокий слід у творчості Стендаля. Він із захопленням вивчав італійське мистецтво, живопис, музику. Ця країна надихнула його на цілу низку творів. Це робота з історії мистецтва «Історія живопису в Італії», «Прогулянки по Риму», новели «Італійські хроніки». Нарешті, Італія дала йому сюжет одного з найбільших його романів «Пермський монастир».

Перебування у Франції, де правили ненависні Стендалю Бурбони, стає для нього нестерпним. Це ставлення письменника до реакції і режиму Реставрації знайшло своє вираження в його кращих романах. У 1830 році Стендаль одержав від короля Луї Філіппа призначення в Трієст консулом, але його не затвердили, як «неблагонадійного», у Трієсті. Стендаль стає консулом у папських володіннях у Чівітавеккія. Його смілива, незалежна думка, співчуття революції і якобінцям, атеїзм, його сповнені бойового протесту твори робили однаково тяжким його перебування як в Італії, так і в себе на батьківщині.

Стендаль почувався хворим, проте доволі часто їздив з Чівітавеккії до Рима. У 1841 році з ним стався перший апоплексичний удар. Йому дали відпустку, і восени він знову приїхав до Парижа, маючи намір пробути там усього кілька днів. І несподівано його звалив другий удар. Останні роки письменник перебував у дуже важкому стані. Сам він у щоденнику писав, що інколи настільки слабкий, що ледве тримає перо, а тому змушений диктувати тексти. Але, незважаючи ні на що, Стендаль працював до самого кінця. А 22 березня 1842 року він, втративши свідомість, впав прямо на вулиці і через .кілька годин помер. Смерть, найвірогідніше, настала від аневризми аорти. Похований на кладовищі Монмартр.

Головним героєм роману Стендаля «Червоне і чорне» (1830) є не просто плебей, який прагне «вийти в люди», тобто досягти особистого благополуччя. Жульєн мріє посісти в суспільстві одне з найвищих місць, прагне визнання його інтелекту та здібностей. Доля Жульєна Сореля відтворена із властивим Стендалеві вмінням аналізувати душевні переживання людини і зображувати приватне життя, пов’язуючи його із суспільними явищами та історичними фактами.

Діяльному і талановитому Сорелю властива не притаманна цьому вікові здатність стримувати свої почуття, він чудово усвідомлює свій інтелектуальний потенціал. Але він — «плебей», і тому, незважаючи на свої природні здібності, повинен залишатися «у темряві». Звідси походить потенційна революційність, потенційний протест у душі і вчинках Жульєна, його бажання протистояти «традиційній» долі. Цілеспрямований і впевнений у собі юнак чітко усвідомив, що є два шляхи самореалізації: духовна або світська кар’єра.

Жульєн розуміє, що йому доведеться поступатися своїми принципами, діяти за вказівкою людей обмежених, самовпевнених, пихатих, які займають вище становище лише завдяки своєму походженню. Тому кумиром Сореля є Наполеон Бонапарт, офіцер-корсиканець, який лише за допомогою своєї шпаги здобув собі велич і славу. Мабуть, тому події, учасником яких стає юнак, Жульєн сприймає як війну, а середовище, в якому існує, — як вороже. Будь-який свій успіх юнак порівнює з виграною битвою.

Однак Жульєну доводиться прокладати собі шлях не шпагою, а удаваним благочестям, покірністю, що межує з лакейством і ятрить душу, переконуючи себе в істинності сумнівних положень і реальності оманливих перспектив. Жульєна спопеляє власна зарозумілість, яка потребує від нього постійних наочних перемог. Він за будь-яку ціну повинен довести собі і світові, що його виліплено з того ж тіста, «з якого зроблені видатні люди», які у ЗО років ставали наполеонівськими маршалами.

Але свої перемоги Жульєн здобуває не на полі бою, не на полі слави, а в хитросплетених інтригах. Він дає собі клятву висловлювати лише такі думки, які йому самому уявлялися фальшивими. Маска фальші приростає до нього настільки тісно, що за нею неможливо роздивитися обличчя, одухотворене «священним вогнем» ненависті до узаконеної безликості, крутійства і запроданства.

Битва «природи» і «цивілізації» відбувається в душі Жульєна Сореля. Герой вбачає свій «обов’язок» у свідомому лицемірстві, тобто в тому, щоб, стримуючи власний темперамент і ставлення до суспільства з презирством, поводитись за його законами. Своїм учителем у цьому мистецтві брехати він називає мольєрівського Тартюфа.

Програма завоювання світу не збігається з його задатками людини. Проте поступово він навчається добре контролювати власні почуття, бажання, інстинкти, і на той період припадають його найбільші успіхи.

Прагнучи взяти гору над світом пихатих аристократів, Сорель досить швидко усвідомлює справжній сенс життя цього суспільства, точніше, його нескладний реальний «механізм», дуже далекий від інтересів державних, суспільних. Трагедією Сореля була невідповідність між зусиллями, яких він докладав для здійснення своїх честолюбних планів, та повним неприйняттям законів того ганебного фальшивого світу, над яким хотів панувати.

Лише одна людина поставився до Жульєна як до рівного — пані де Реналь. Спочатку стосунки з нею він розцінював як чергову перемогу над життям, але потім почуття до цієї надзвичайної жінки переросло в щире кохання. Хоча хлопець розривається між величезним честолюбством і коханням, для Жульєна пані де Реналь стала єдиним другом, який його розумів.

Кохання норовливої доньки маркіза було важкою перемогою юного честолюбця і мала вагоміші наслідки. Маркіз ладен надати йому маєток, влаштувати так, щоб Жульєна вважали дворянином де Ла-Верне — незаконнонародженим сином вельможі. Здається, Сорель виграв битву, досяг мети, до якої йшов. Проте маркіз одержав листа від пані де Реналь із жахливим обвинуваченням у тому, що Жульєн прагнув «завоювати собі певне становище у світі й вибитися в люди, вдаючись з цією метою до найвитонченішого лицемірства й звабивши слабку і нещасну жінку». Молодий честолюбець ніколи б не використав жінку для кар’єри, тому це звинувачення настільки обурило його, що він мчиться в Безансон і там під час церковної відправи привселюдно стріляє в пані де Реналь. Його мрії і надії обірвані цими пострілами.

Жульєн прекрасно розуміє, за що насправді його засуджено до страти не за постріл у церкві і не за любовний зв’язок з пані де Реналь та Матильдою де ля Моль, а за протест «плебея» проти станових «законів» суспільства, за його намагання піднятися службовими сходинками відповідно до своїх природних здібностей і прагнень. Тому, чекаючи на страту, Жульєн відмовляється від будь-якої допомоги «сильних світу цього», які б, можливо, і добилися, в разі його «покаяння», наказу про помилування. Двобій із суспільством, дійсністю, із «запрограмованою» долею кінчається фізичною поразкою і водночас моральною перемогою головного героя твору.

Головний герой роману Жульєн Сорель — людина, яка розучилася бути собою, якій, проте, властива колосальна внутрішня енергія, для якої будь-які соціальні правила завжди будуть вузькими. За таких умов душа Сореля, яка стала ареною боротьби між «природою» і «цивілізацією», є одночасно і дзеркалом того часу. На думку Стендаля, такі постаті, як його герой, належать не стільки попередній добі Просвітництва, скільки майбутньому, бо своєю загибеллю рухають історію.