З 618 р. у Китаї розпочалося правління династії Тан, яке тривало майже 300 років. У результаті об’єднання окремих ворогуючих між собою князівств було створено могутню Танську державу. Влада зосереджувалась у руках імператора. Його резиденцією було Чан-ань — місто з мільйонним населенням, куди стікались люди з різних місць. Династія прийшла до влади, придушивши селянські повстання. Отже, танські імператори побачили силу народу на самому початку становлення нової держави. Імператор Тай-цзун, син засновника династії, міг з повним правом застерегти свого спадкоємця: «Човен порівняю з правителем народу, ріку порівняю з простим народом: ріка здатна нести на собі човен, здатна й перевернути човен».

Перші правителі Танської держави виявили чималу турботу про добробут країни, роздали державні та безнадзорні землі селянам, обмежили владу крупних поміщиків, усіляко заохочували ремесла й торгівлю. Півтораста років країна жила мирним, доволі спокійним життям. Звичайно, країна багатіла на тяжкій селянській праці, але це було не «похмуре» середньовіччя, а час, просвіта якого підтримувалась, зокрема, системою іспитів на посади чиновників.

Нечувана доти широта спілкування із зовнішнім світом сприяла знайомству з найрізноманітнішими й серед них раніш незнайомими Китаю релігійними поглядами.

Традиційна повага до літератури набула практичного характеру: одним з головних предметів у школах та на чиновницьких іспитах була поезія. У політику й літературу прийшли вихідці з сімей середніх і малих землевласників, ближчі до народу, ніж стара аристократична верхівка. Це не могло не вплинути на літературу. Світогляд поета вже не обмежувався рідним селищем і найближчим містечком, він бачив країну з неоднаковими умовами життя в різних її сферах, з великими містами та далекими околицями.

Вершиною танської літератури була передусім лірична поезія. Вона продовжила та розвинула великі досягнення минулого, сама ж піднялась до нечуваних високих вершин. Танським поетам потрібно було, за словами Ду Фу, «не нехтуючи сучасниками, любити древніх». Долаючи внутрішню порожнечу та зовнішню барвистість віршів V-VІ ст., перші танські поети частково були самі ще носіями цих вад, але на їхню творчість уже лягла печать нового: майбутньої простоти форми та глибини поетичної думки.

У танську добу переживали свій розквіт п’ятисловні та семисловні вірші — по п’ять і по сім ієрогліфів у рядку, з певним чергуванням тонів, з обов’язковою та зазвичай єдиною римою (для сучасного читача значною мірою втраченою внаслідок змін у звучанні ієрогліфів).

Новаторство танської поезії поєднувалося з традиційністю зображальних засобів і виражалось не лише у відкритті нової, ай — часто — у поглибленні звичної теми. Гори й ріки, сонце та місяць, мандрівник, верба й весна — все це жило й розвивалось у китайській поезії з далеких часів і набувало протягом століть нового забарвлення. У рухові від піднесеності до повсякденності й конкретності виразився той геніальний напрям поезії танського часу, на якому були здобуті її найбільші перемоги.

У часи, коли в Китаї правила династія Тан, провісниками доби гуманізму стали три поети — Лі Бо, Ван Вей і Ду Фу. Усі троє були сучасниками. Літератор XVII століття Сюй Ер-ань про танську поезію писав так: «Поезія невід’ємна від сили. Є сила Неба, є сила Землі, є сила Людини. Силу Неба ми знаходимо в Лі Бо, силу Землі — в Ду Фу, силу Людини — у Ван Вея».