Китайська література — одна з найдавніших літератур світу, її історія налічує три тисячі років. Класична китайська поезія досі є неперевершеним зразком мистецтва, предметом вивчення і захоплення наших сучасників. Основа авторської китайської поезії була закладена ще Конфуцієм: він стверджував, що вірш повинен ототожнюватися з тим, що людина бачить, думає і відчуває. Автор, створюючи вірш, повинен бути безкомпромісно щирим. Тому китайська поезія не знала вимислу у європейському значенні цього слова, вона була абсолютно правдивою у зображенні подій, думок та почуттів поета: «Китайська поезія—- це документ». Для китайського поета дійсність була багатшою за будь-який вимисел.

У своїх віршах китайські поети намагалися досягти досконалості через гармонійність форми та стриманість виражальних засобів. Довершеність вірша визначалася його відповідністю жорстким поетичним нормам та законам. За відповідність віршів визначеним нормам поетам часто присвоювали встановлені розряди. Оцінювання було суворим, і якщо поет претендував на перший розряд, він повинен був показати блискуче володіння технікою складання віршів, бездоганний смак, благородну стриманість у висловах, щирість думок та почуттів.

Вірші пронизували весь побут Китаю. Для вступу на державну службу складали іспити, серед яких був іспит зі складання віршів. Віршами писали послання друзям, відгукувалися на важливі події громадського і особистого життя, віршами ж писали епітафії. Уміння писати вірші особливо цінувалося тому, що кожен китаєць був тонким знавцем поезії. Хороший вірш, написаний бездоганним каліграфом, ставав реліквією. А якщо його особисто писав відомий поет — ця реліквія ставала безцінною.

У 618 році після періоду роздробленості, громадянських воєн та повстань Китай об’єднала імператорська династія Тан (618-906 рр.). Перші імператори династії активно проводили реформи, щоб відбудувати зруйноване господарство країни. Економічний підйом, розширення зовнішніх зв’язків, розвиток культури та науки призвели до розквіту ліричної поезії, яку тепер називають поезією епохи Тан.

Найвищим досягненням поезії епохи Тан була творчість двох геніальних поетів Лі Бо (701-762) та Ду Фу (712-770). Бурхлива образність Лі Бо та класична стриманість Ду Фу окреслили два полюси китайської лірики на сторіччя вперед, викликавши безліч стилізацій та наслідувань. Незважаючи на неподібність їхньої поезії, обидва генії жили в один час і навіть товаришували.

Тематична різноманітність танської поезії величезна: темою вірша може стати будь-яка подія у житті поета. Тематична прив’язаність до якоїсь події була обов’язковою — інакше вважалось би, що поет просто написав неправду. Це було неможливим для китайського автора, тому він завжди вказував, яка подія викликала у нього ті чи інші думки та почуття. Про важливість теми свідчить і правило виносити тему в назву вірша (наприклад, назва твору Ду Фу: «Вірш в п’ятсот слів про те, що було в мене на душі, коли я йшов зі столиці в Фенсянь»).

Основними темами танської поезії були теми поета та природи, втечі від світу, дружби, кохання, туги за давниною, тлінності людського життя, вигнання, життя на чужині, вина. Ці теми поети розвивали та поглиблювали, опираючись на ідеї та світогляд трьох великих релігій Китаю: конфуціанства, даосизму та буддизму. Протягом всієї історії китайської поезії проходила зміна поетичних течій, які тяжіли або до конфуціанського раціоналістичного бачення світу, або до містичного натхненного злету фантазії даосизму та буддизму.

Найяскравіше це протиставлення втілилося в творчості геніальних Лі Бо та Ду Фу. Вірші Ду Фу глибокі, вдумливі та незатемнені нестриманими почуттями, на відміну від віршів Лі Бо, які відзначаються широким розмахом, безмежними переживаннями та грандіозними космічними образами.

Сила і простота китайської поезії епохи династії Тан досі хвилює серця наших сучасників. Вона вражає мужністю, суворістю і ліризмом образів Лі Бо та ясністю, простотою і предметністю поезії Ду Фу.